Версия для печати
В закладки
Хочу рассказать об Анне Евгеньевне Кульчицкой, удивительной женщине, директоре детского дома «Горобинка» (Киевская область, пгт Гребенки). Дети ее очень любят, ведь она душой болеет за каждого из них, даже после выпуска не оставляет без внимания. Она делает все, чтоб ее воспитанники не чувствовали себя обделенными, дарит им тепло и заботу.
Анна Евгеньевна не просто руководитель, она настоящая мама для ребятишек, которая и приласкает, и пожурит, когда нужно.
Считаю, она достойна того, чтоб о ней узнала вся страна!
Александра, Киев
Спілкуючись з героїнею телефоном, ми вже тоді зрозуміли, що натрапили на чергову перлину для нашої акції! Слова вітання та ласкавий голос Ганни Євгенівни під час особистої зустрічі стали підтвердженням цього. А ще обличчя хлопчиків та дівчаток, яких ми зустріли, світлі та без прояву агресії, вони вказували на те, що тут їх справжній дім.
Наша героїня працює в дитячому будинку від часу його заснування – з 2001 року. Сюди прийшла на посаду вихователя, а згодом стала директором. Та не лише ним. Зараз вона суміщає посаду керівника з роботою психолога і зізнається, що це досить нелегко. «Розумієте, психолог – це людина, якій діти мають довіряти, в якої вони шукають захисту та допомоги. А директор повинен інколи бути суворим, посварити, якщо треба. Трішки важко поєднувати в собі ці риси, але що поробиш...»
До речі, за освітою Ганна Євгенівна саме психолог. Їй завжди було цікаво допомагати дітям розібратися в собі, разом з ними шукати шляхи вирішення їх внутрішніх проблем. «Я ніколи не мріяла стати директором, прагнула лише працювати за фахом, адже я люблю дітей. Та заради них, можна сказати, і погодилась зайняти цю посаду. Зараз я не жалкую про це. Все, що не робиться, то на краще».
Та певний час нашій героїні прийшлось звикати до нової ролі. Так, для неї стало відкриттям, що інколи з дорослими складніше працювати, ніж з дітьми. Вирішення адміністративних питань, забезпечення діток всім необхідним для життя забирає дорогоцінний час та енергію. Але згодом вона навчилась балансувати: до обіду переважно займається адміністративною роботою, а після – перетворюється на психолога.
За день Ганна Євгенівна встигає поспілкуватися зі всіма дітками: когось потрібно заспокоїти після сварки з другом, комусь – дати пораду або просто вислухати. Проблем вистачає, адже буває, що до дитячого будинку по-трапляють хлопчики та дівчатка, які навіть не вміють вмиватися, слідкувати за собою. Траплялися й такі, для яких сон у ліжку був незручним, і вони певний час спали на підлозі.
Складніше з адаптацією в школі. Директор нарікає: «Наших діток не завжди приймають в класі так, як нам би того хотілося. Зазвичай рівень їх знань залишає бажати кращого. Дехто не може добре читати та писати. Зрозуміло, що вони соромляться себе, а деякі однокласники, бачачи це, не допомагають, а, навпаки, насміхаються. Але ми працюємо зі школою, розповідаємо вчителям нюанси роботи з нашими маленькими вихованцями».
Про те, що хлопчикам та дівчаткам живеться в дитбудинку добре, говорить і той факт, що вони не намагаються звідти втекти. Ганна Євгенівна посміхається: «Навпаки, вони тікають з дому до нас». Виявляється, деякі діти, яких батьки забирають на канікули додому, не витримують (нестача їжі, пиятика дорослих) і повертаються до дитячого будинку, де їх з радістю приймають, смачно годують, зігрівають. «Вони ж наші діти!.. Так, інколи вихованці роблять шкоду, але ми працюємо і над цим».
Героїня вважає: в тому, що дитина коїть щось погане, в великій мірі винні дорослі. От, наприклад, крадіжка. Так, це недобрий вчинок. Але як ще дитя могло діяти, якщо, живучи в неблагополучній сім'ї, вимушене було красти їжу, тому що батьки пиячили та не годували його? З часом це увійшло в звичку. Та в дитячому будинку вада потроху викорінюється, в першу чергу завдяки роботі Ганни Євгенівни. «Я завжди говорю своїм вихованцям: якщо чогось хочеться, підійди і скажи, не бери сам. І знаєте, чого найчастіше бажають? Цукерок! А інколи, не повірите, дитина приходить попросити кошти на... батон. Що поробиш: виймаєш пару гривень з кишені і даєш. Адже малий не вкрав, а прийшов з проханням».
У такий момент розумієш: добре, що у цього дитячого будинку є справжні друзі-спонсори. «Як ви їх знаходите?» – поцікавились ми. Директор відповіла: «Їх нам сам Бог посилає». Котрий рік щовихідних дітей відвідують віруючі, яких Ганна Євгенівна з любов'ю називає «наші янголи». А ще якихось декілька років тому допомоги не було взагалі. Та все змінюється. З таким керівником по-іншому і не може бути. Адже всі, хто хоча б раз поспілкувався з Ганною Євгенівною, не залишаються байдужими до «Горобинки» – осередку тепла та справжньої любові для знедолених хлопчиків та дівчаток.
Принципи нашої героїні
Не можна працювати в дитячому будинку без милосердя та доброти.
Любов руйнує всі перепони до маленьких сердець.
Потрібно вірити в дітей, адже немає поганих, є ті, яким на початку життєвого шляху стрілося багато перешкод.
Доросла людина повинна не забувати, що колись вона теж була дитиною, і тоді їй легше порозумітися з молоддю.
